Джалапіта

(фрагменти)

Джалапіта універсальний. Він кожен з існуючих предметів і людей, але він не вони, він Джалапіта. Коли дві тисячі років тому пробували писати життєпис Джалапіти, то покинули, бо Джалапіта не вміщався в слово. Він виливався із слова, як тісто, і його кожного  разу бігали шукати в небі і на землі. Джалапіту описати неможливо.

Ім’я Джалапіти міняється від настрою, погоди і від того, на якій віддалі він перебуває від води.

Джалапіта з’їхав ліфтом на Вавилонську башту і глянув вниз. Серед куряви на одній із центральних вулиць сиділа товста дитина і довбала пальцем у носі. «Дитина ця може бути моїм учнем, – подумав Джалапіта. – Для неї відкрита таємниця життя, як свіжа мушля».

Він звісив запасну ногу з башти на ту вулицю і сів поруч з тією дитиною. «Учнем?» – сказала дитина і вийняла палець з носа. «Ні, – подумав Джалапіта, – ця дитина непослідовна. Не бути їй моїм учнем».

Джалапіту можна їсти. По Джалапіті можна ходити, він ландшафт.

Джалапіта вірив слову. А слово взяло поламало Джалапіті всі кісточки, всю душу, вкинуло в кадовб і змішало Джалапіту з цементом і брудом. Бідний Джалапіта лежить, подертий на шматочки, а невірне слово ходить, приспівуючи: «Джалапіта нерозважний, хіба можна вірити слову».

Джалапіту змусили носити воду. Він пішов, узяв на руки ріку і приніс усю ріку на стіл, бо йому було шкода відривати від неї шматочки води. Тоді йому веліли віднести ріку назад. Джалапіта слухняно відніс, положив назад у річище і довго стояв на одному місці, сумуючи, що ним незадоволені. Джалапіта був дуже добрий.

Джалапіта вийшов у парк і сів на першу лавку. Йому страшенно хотілося плакати, як хочуть води, маючи спрагу, але він не вмів. Він сидів такий незграбний і сумний, опустивши руки і лапи на землю, що біля нього зібралися діти і почали кидати в нього пісок. «Добре було б умерти хоч на день, – думав Джалапіта, а в нього над губою вже зробилися з піску вуса, і діти вже повзали по ньому й били його по зелених віях, що обламувалися ящірками й зникали в траві, –   мокрими, дзвінкими долонями.

Джалапіта так часто ходив думати в парк, що понадумував цілі місця в повітрі. Ці місця висіли в парку, як велетенські гриби, і кожен, хто проходів повз них, набирався думок Джалапіти.

Джалапіта ходив по березі й думав про плинні речі, коли до нього підійшла дівчина й накинула на нього зі слова вуздечку. І Джалапіта став чахнути, бо слово випікало з нього всі думки. Дівчина не знала, що вона накоїла, а Джалапіта лежав на березі, і через нього перекочувалися хвилі. «Як важко», – скаржився Джалапіта, але хвилі були занадто легкі, щоб змити з нього слово, що вздовж і впоперек виходило йому тіло й душу. Джалапіта мучився, гризучи пісок, пощо Джалапіта – Джалапіта. Джалапіту можна вбити однією необережною думкою.

Коли Джалапіта втомлювався, він сідав просто на землю й перетасовував навколо себе всі ландшафти. Потім розкладав з краєвидів пасьянс, і це його заспокоювало.

«Хто бачив моє обличчя, – сказав Джалапіта, – той завжди дивитиметься на воду».

Джалапіта має тільки одну сталу прикмету: доброту, решта все плинне.

Джалапіта пішов на виставку образотворчого мистецтва, і всі шедеври, засоромившись, тихенько вийшли з зали, притримуючи рами, щоб не грюкати.

«Чому людина має тінь?» – спитали Джалапіту. «Тому, що в ній погано працює освітлення зсередини», – відповів Джалапіта.

«Одяг обмежує тіло й душу», – вирішили люди й одягли Джалапіту, щоб нарешті унормувати й окреслити його хоч для тих, які ним захоплювалися, але поки вони бралися до роботи, Джалапіти вже було стільки поза одягом, що найбільші експерти не відважилися вирішити, чи Джалапіта той, що в одязі, чи той, що поза одягом, бо і той і другий були Джалапітою.

Джалапіта винайшов сито, що крізь нього пройшовши, лиха людина ставала доброю, але це сито з державних міркувань заборонили.